Pезюме

Еволюцію львівського щомісячника «Сигнали» від початку його виходу під редакцією Тадеуша Голлендера до моделі, яку розвинув потім другий редактор, Кароль Курилюк, коротко описували як повернення до політизованих лівих сил. Після хвилі львівських страйків 1936 року з регіонального часопису «Сигнали» перетворилися на одне з чільних періодичних видань лівої польської інтелігенції. Суспільний радикалізм, притаманний редакторам із самого початку, змінив тоді свій характер. Регіональне видання, присвячене «соціальним питанням, літературі та мистецтву», з прихильного лівим силам перетворилося на буквально ліве, з партійною співпрацею. Зміна була спричинена політичним контекстом, отже, виникає питання – наскільки вона була природньою. Початковою темою часопису був багатий світ міста трьох національностей, тобто культура у своєму локальному вимірі. Але «Сигнали», як писав перший редактор у 1938 році в листах до варшавських «Літературних новин», «змогли встояти лише завдяки тому, що з регіонального видання місцевого значення перетворилися на видання загальнопольське, майданчик, яким послуговуються всі польські ліві літератори не лише для мистецьких, а й для політичних справ». Група молодих людей із Кола полоністів Університету Яна-Казимира у першому номері заявила: «Ми виходимо у світ без програми! Ми не хочемо виголошувати гучні промови й гасла, не хочемо будувати паперові кордони (…). Ми разом не є ані лівими, ані правими. Не представляємо також золоту середину (…). Ми хочемо просто бути людьми, і цього нам достатньо». Програмою, не викладеною у формі ідейного маніфесту, було зацікавлення національною проблематикою, дискримінацією, стереотипами. Тобто – підхід, зосереджений на емпатії та розвитку, з увагою до нових явищ. Зустріч різних культурних ідентичностей в контексті емансипаційних процесів, виклик нової комунікації. Характерним був тут текст Кароля Курилюка «Замовчувана Україна» у другому номері. Подвійний номер, 4/5, був українським, 10-й і 11-й були присвячені культурі Львова. Починаючи із третього номеру, в часописі вели постійну рубрику «Українські хроніки», майже у кожному з’являлися вірші українських поетів. Систематично публікувалися твори української, єврейської літератур, роботи на ідиші. «Локальність» була на початку існування «Сигналів» новою рисою, що закликала до співіснування, створення своєрідної «сполучної тканини». Наскільки – у момент залучення видання у справи загальнопольських лівих сил – ці теми відкинули на користь лівої риторики, яка в результаті уніфікує мистецькі засоби висловлювання? Нові риторики якраз перемагали у світі боротьби за панування. А може, коли «санаційно-більшовицька» брама уже майже замкнулася, і треба було пристати або на один, або на інший бік, цікавий «третій шлях» зазнав поразки? Мені цікавитиме, які сліди залишив у часописі цей відхід від першої програмної лінії, розставання з початковою ідеєю; позиції львівських критиків та митців у 30-х роках, коли треба було зробити вибір в умовах універсалістських або екстремістських спокус.